UA

Росія підтримує війну в Україні: свідчення з Дебальцево

Для читачів EMPR, які хочуть дізнатись більше про відхід Українських військ з Дебальцево, на сході України. Раніше ми публікували історію представника спеціального підрозділу Національної гвардії України.

Зараз, представляємо історію українського добровольця з позивним «Шаман»,  який у складі 128 гірсько-піхотної бригади (Збройні Сили України) захищав суверенітет України в зоні АТО з 31 серпня 2014 р. по 19 лютого 2015 р. Родом з Івано-Франківської області, Богородчанського району, села Нивочин.

Коли я був ще малий, постійно жалівся матері – чому я не народився під час Другої світової війни. Бо так я б зміг допомогти дідам повоювати за нашу землю і захистити її. Тепер захищаю.

Коли ми їхали на фронт, нам видали йод, бинт, зброю і патрони. У нас не було сучасних аптечок і рацій, не було приладів нічного бачення і тепловізорів, без яких воювати було дуже складно. Вночі моїми очима ставала вуха, і залишалося лише вслухатися і здогадуватися, звідки в тебе стріляє ворог. 

Через два місяці війни в нас таки з’явився приціл нічного бачення, його привезли волонтери. Взагалі, ми воювали на фронті завдяки волонтерам. Вони допомагали нам усім: починаючи від військової форми, берців, бронежилетів, касок, і закінчуючи їжою, водою, палатками. Вони також зібрали кошти, купили і привезли нам біноклі і тепловізор.

Але на війні найбільше гнітила зовсім не нестача чогось і навіть не ворог на відстані кілометра, а те, що у тебе за спиною люди, які не підтримують тебе. Ми ділилися з місцевим населенням своєю їжою, віддавали їм свій хліб, а вони казали – чому Ви нам зіпсований хліб даєте? Хоч це був хліб, який я їв уже півроку. Ми ж ділилися своїм. Чому все так? Не знаю. Але ми патріоти своєї держави, для нас Україна понад усе, тому на фронті зайвих питань не задаємо. А продовжуємо захищати свою Батьківщину.

Після підписання Президентом останнього мирного договору в Мінську, 14 лютого почався наш відхід. Тоді ми стояли під Дебальцево (біля Кіровська), мали увійти в Дебальцево, щоб прикривати колони наших військ, які відходили. Бо бойовики і сепаратисти не давали коридору –навпаки доганяли колони і розстрілювали. І ми два дні в Дебальцево тримали натиск бойовиків – це вже не були ополченці. У мене було СВД з оптичним прицілом на 2000 метрів – і в оптику я добре бачив, що це не прості хлопці, з якими ми воювали під Кіровськом, а здорові по 2 метри мужики з повним новим обмундируванням і зброєю. Було одразу помітно, що це професіонали. Загалом, спілкуючись із нашими хлопцями, які стояли на інших позиціях в районі Дебальцевого, висновок такий, що в середньому з 10 воюючих 8 було росіян і 2 місцевого ополчення.

Коли ми вже стояли в самому місті Дебальцево, на наш блок-пост потрапили ополченці. Думали, що їдуть до своїх, а приїхали нам в руки (бо не знали, що українські військові ще у Дебальцевому). Вони виявилися місцевими, але приїхали на ворожому, повному зброї російському Уралі (на ньому була червона номерна табличка з білими цифрами). Ці ополченці зізналися, що розвозили боєприпаси російським військам – вантажили, розвозили і розвантажували. Окрім того, вони були озброєні АК-100, яких в Україні на озброєнні нема. І форма на них була така сама, як у військових РФ – камуфляж «російська берізка» і ще суцільно зелені костюми з чорними накладками. А через 2 години бойовики атакували нас танками і повністю розбили всю нашу техніку і захоплений російський Урал. Із відділення 14-и тільки троє обійшлося без поранень, всі інші були поранені, наш капітан (командир взводу) загинув.

У полон ніхто здаватися не збирався, бо більшість з нас – добровольці, а добровольці у полоні довго не живуть, тому кожен з нас тримав в руці свою останню гранату.

Врятував нас командир відділення. Він визвав на себе мінометний вогонь наших військ, це змусило ворогів відійти і дало нам 10-15 хвилин, щоб приїхали медики й забрали нас. Місць в машинах медиків було мало, тому на низ складали тіла загиблих, а на них клали нас поранених. Так довезли в артемівський госпіталь. Ті ж хлопці, які не були поранені, потім виходили з оточення вже самі.

Звісно, якби Росія не підтримувала бойовиків зброєю і військовими – війни не було б. Бо АК -100 в магазині не купиш.

 

Історія: Даша Проказа (інтерв’ю) та Ірина Ковбаса (копірайт).

EMPR: O. R. (переклад) and Lidia Wolanskyj (редактор).

 

Zara Hanova

Recent Posts

The north of Sumy region under pressure: the enemy is pushing toward Sumy

As reported by News of Donbas, the situation in the north of Sumy region continues…

14 hours ago

Ukraine and Russia are preparing a new prisoner exchange

Ukraine and Russia have agreed on an ‘all for all’ exchange of severely wounded and…

16 hours ago

The Security Service of Ukraine struck 41 strategic aviation aircraft at four airfields deep inside Russian territory — Malyuk

The Security Service of Ukraine (SBU) struck 41 Russian strategic aviation aircraft at four military…

19 hours ago

The Ukrainian military-industrial complex can produce up to 10 million different drones annually, according to the Ministry of Defense

The Ukrainian military-industrial complex has the capacity to produce 10 million drones annually. These drones…

19 hours ago

The Ukrainian delegation has arrived in Istanbul for negotiations

According to Slovo i Dilo, the Ukrainian delegation, led by Defense Minister Rustem Umerov, has…

19 hours ago

Anti-Ukrainian candidate Nawrocki has won the Polish presidential election

The Polish National Electoral Commission has published the results from 100% of polling stations, according…

19 hours ago