Реквієм за Музичним театром на Подолі

[vc_row type=”color” padding_top=”0″ padding_bottom=”0″ border=”none” bg_type=”no_bg” parallax_style=”vcpb-default” bg_image_repeat=”repeat” bg_image_size=”cover” bg_img_attach=”scroll” parallax_sense=”30″ animation_direction=”left-animation” animation_repeat=”repeat” video_opts=”” viewport_vdo=”off” enable_controls=”off” bg_override=”0″ disable_on_mobile_img_parallax=”off” parallax_content_sense=”30″ fadeout_start_effect=”30″ overlay_pattern_opacity=”80″ overlay_pattern_attachment=”fixed” multi_color_overlay=”” multi_color_overlay_opacity=”60″ seperator_type=”none_seperator” seperator_position=”top_seperator” seperator_shape_size=”40″ seperator_svg_height=”60″ seperator_shape_background=”#ffffff” seperator_shape_border=”none” seperator_shape_border_width=”1″ icon_type=”no_icon” icon_size=”32″ icon_style=”none” icon_color_border=”#333333″ icon_border_size=”1″ icon_border_radius=”500″ icon_border_spacing=”50″ img_width=”48″ ult_hide_row_large_screen=”off” ult_hide_row_desktop=”off” ult_hide_row_tablet=”off” ult_hide_row_tablet_small=”off” ult_hide_row_mobile=”off” ult_hide_row_mobile_large=”off” bg_grad=”background: -webkit-gradient(linear, left top, left bottom, color-stop(0%, #E3E3E3));background: -moz-linear-gradient(top,#E3E3E3 0%);background: -webkit-linear-gradient(top,#E3E3E3 0%);background: -o-linear-gradient(top,#E3E3E3 0%);background: -ms-linear-gradient(top,#E3E3E3 0%);background: linear-gradient(top,#E3E3E3 0%);”][vc_column][vc_custom_heading source=”post_title” font_container=”tag:h2|font_size:50|text_align:left|line_height:1″ google_fonts=”font_family:Roboto%20Condensed%3A300%2C300italic%2Cregular%2Citalic%2C700%2C700italic|font_style:400%20regular%3A400%3Anormal”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]

[/vc_column_text][vc_column_text]

Реквієм за Музичним театром на Подолі або хто “кришує” щурів українського культурного простору ?

19 лютого, у другу річницю пам’яті Героїв Небесної сотні, у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва на Подолі відбулась неординарна, навіть для  театрального академічного мистецтва,  подія  – у виконанні симфонічного оркестру, хору і солістів театру прозвучав «Реквієм» Вольфганга Амадея  Моцарта.

Потрапила на подію випадково: давно не слухала Моцарта, тим більше цей нетлінний твір, а на фоні всього того розчарування, яке викликає ситуація в країні, захотілося пом’янути більш світлою печаллю загиблих під час Революції Гідності…

Натомість отримала додатковий стрес від когнітивного дисонансу: з одного боку – почула одне з кращих виконань цього твору (мала не одну щасливу нагоду чути «Реквієм» Моцарта і в живому виконанні, і в записах кращих колективів світу, тому є з чим порівнювати), а з іншого боку – ні чим не прикриті перестроїчно-совкові злидні театру. Я навіть описувати цього не буду – не хочу ще більше принижувати артистів. Скажу лише те, що апофеозом такого «сюрреалізму» став портрет керівника театру з красномовним прізвищем Щур, розміщеного на самому видному для глядача місці, з іще красномовнішою фактурою.  Загальна картина побаченого різко контрастувала з професійністю творчого колективу, їх натхненними мистецтвом обличчями. Це віддавало нереальністю і будило тільки одну виразну думку: Ільф і Петров, разом з усіма байкарями і класиками гумору та сатири, від заздрощів перевертаються в своїх тісних останніх пристанищах.

Природно, що тонка і ніжна душевна організація з декількома музичними освітами не змогла стриматись, щоб не розпочати невеличке приватне розслідування.

Не буду довго розповідати про враження від екскурсій театром, діалогів з очевидцями та інформації в Інтернеті, які кидали мою свідомість із «сюра» в глибоке громадянське обурення – і в зворотному напрямку (і так декілька разів поспіль), а перейду одразу до огляду неординарних подій, про які довелось дізнатися.

Чесно зізнаюсь, було це не важко, кожен громадянин не перевантажуючись і навіть не маючи особливих навичок чи зв’язків може зробити те саме. Але, щоб осягнути суть питання,  розслідуванню довелось піднятись трохи вище по ієрархічній драбині. І не тільки міста.

Кому війна, а кому…

Війна на сході країни не вщухає, але тут, в столиці, свої війни – за нерухомість. Ми, звісно, всі обожнюємо Кличків – спортивну гордість нашої країни, але те, що відбувається в Києві – з цинічної безкарності чи з наївного невігластва мерії (з’ясовувати таке є прямим обов’язком відповідних державних структур, а не скромних шанувальників класичної музики) – перевершує всі найнахабніші корупційні схеми «папєрєдників».

Громадськість все бачить, але, одні мовчать – бо ж війна, не до того, а інші – вже втомились і зневірились. Є й такі, що не мовчать, а активно діють, та хіба ж можливо пробитися поодиноким фейсбучним групкам через лавину інформації про людожерів від влади, які прикриваючись війною, а часто і користуючись нею, висловлюючись народним сленгом, – беззастережно «косять бабло». І звичайному обивателю навіть несила уявити в яких розмірах.

Та не про те сьогодні мова. Точніше, саме про те, але в конкретному випадку.

Ну не пощастило театру з розташуванням!

Як і деяким іншим установам. Наприклад, Українському державному університету фінансів та міжнародної торгівлі – це ж скільки «безхозної» території «гуляло» на Печерську! Не порядок. Якщо подивитись на питання саме в такому ракурсі, то з’єднання з Київським національним торговельно-економічним університетом, який дислокується біля станції метро «Лісова», перестає викликати здивування. Навпаки! У наш буремний час змін має викликати подив, те, що на Контрактовій площі, в самісінькому історичному центрі європейської столиці, музичний театр для дітей продовжує функціонувати і давати вистави.

Чи ні?? Щось я заплуталась.

Ви зараз теж заплутаєтесь, якщо почуєте, які магічні події відбуваються в стінах Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. Тут вже і Булгакову, з його балакучими котами, теж можна замислитись про брак фантазії в описі радянського реалізму.

Але ж, людоньки! Совєтів ми позбулись вже більше ніж 20 років назад!

Та все по-порядку. Далі буду намагатись висловлюватись коротше і без зайвих емоцій.

Театр абсурду

У театрі вже років зо п’ять відбуваються жахливі совкові речі – постійна зміна художніх керівників і директорів, «стравлювання» між собою людей всередині колективу, цькування проукраїнських виконавців і представників керівництва та інше. Заради справедливості треба сказати, що був тут і проєвропейський художній керівник – Влад Троїцький. Але й він умудрився внести хаос, поставивши за мету розформувати кістяк академічного складу артистів та зробити таку собі базу для власного театру «Дах» за державний кошт. Ідея сама по собі може й не найгірша, як і сам театр «Дах», але ж не за рахунок викидання на вулицю одних з кращих артистів країни! І, тим більше, не за рахунок академічного виховання дітей та юнацтва, яке й так, будьмо відверті, кульгає, породжуючи покоління за поколінням вуличних пивососів і наркозалежних.

Тоді, в 2013, колективу вдалося відстояти свій театр, як і декілька разів до того. Багато різних подій і змін керівництва довелось пережити театру – хронологія, на разі, не важлива – кожен може при нагоді офіційно запросити таку інформацію в театрі чи в КМДА. Та й колектив, у більшості, розповідає про всіх цих персонажів і всі перипетії з превеликим ентузіазмом – тільки-но зачепи. З усього видно – людям вже дуже наболіло!

Але не можна не згадати унікальний «базарний» досвід театру. В часи голодної перестройки таким «перехворіли» багато культурних установ країни – це коли ти приводиш дитину до храму культури, щоб долучити до високого мистецтва, а на фасаді двометровими літерами написано: «Ярмарок», а в фойє продають шуби і труси зі шкарпетками. Та в цьому театрі «хвороба», з легкої руки департаменту культури, затягнулася аж до минулого 2015 року і лікувалась, знову ж таки, за допомогою протестів та мікро-революцій колективу театру…

[/vc_column_text][vc_images_carousel images=”20006,20007,20008,20009,20010″ img_size=”medium” autoplay=”yes” min_items=”2″ max_items=”2″][vc_column_text]

Чим шкідливі щурі в театрі?

Що ж театр має на сьогодні?

В активі: проукраїнське і професійне творче керівництво на чолі з художнім керівником театру, прекрасні творчі цехи з видатними солістами і достойними керівниками, досвід незліченних гастролей в провідних театрах Канади, США, Японії, Південної Кореї, Німеччини, Іспанії, Франції, Швейцарії, Бельгії, Словенії. Це високопрофесійні музиканти: співаки, артисти балету, інструменталісти, які є випускниками консерваторій, музичних та балетних академій, хореографічних училищ Києва, Донецька, Львова, Харкова та лауреатами багаточисельних конкурсів, в тому числі міжнародних.

В пасиві: директор з епічним прізвищем Щур, з  неперевершеним багаторічним водійським досвідом служби спочатку на «комуняк», пізніше – «регіоналів», і який вже після призначення в 2013 році на посаду в.о. директора, завдяки одіозній пані Зоріній С. І. (на той час начальник управління культури КМДА), поспіхом в минулому 2015 році заочно отримав вищу освіту Державної академії водного транспорту. Цікава деталь, що переведення пана Щура  з в.о. директора на посаду директора пані Зоріна здійснила в свій останній робочий день в березні 2014. Для будь-якої людини, народженої в СССР, очевидно – це класичний випадок призначення смотрящего. І не просто смотрящего – тут всім смотрящим смотрящий із погано прихованим завданням розвалити колектив, виставити його непрофесійним, та, шляхом своєї некомпетентності, розбурхуванням чвар і репресій, – позбутися кращих артистів, режисерів і творчих керівників. А там вже й до злиття з іншим театром і «здачі кому треба» приміщення рукою подати!

Ну скажіть, яка творча людина витримає нагнітання обстановки безкінечними перевірками, внутрішніми фінансовими контролями і аудитами департаменту культури КМДА, під час яких дивним чином не звертається увага на жалюгідний матеріально-технічний стан театру,  що є в компетенції директора, але прискіпливо і систематично тероризується творчий колектив?

Зверну увагу на насторожуючі факти, підкріплені документами, які даються до публікації: в грудні 2015 року на запит Управління з питань запобігання та протидії корупції КМДА Міністерство культури України надало роз’яснення, про те що Щур Ю. О. при призначенні на посаду не відповідав кваліфікаційним вимогам і характеристикам. Але департамент культури міста до непристойності затято відстоює протилежну думку. Також, до уваги читача (замість тисячі слів) біографічна довідка пана директора.

Нора все глибше і глибше…

Яка ж мета цього театру абсурду? – спитаєте ви. Окрім очевидної причини, такої, як «ласе» місце розташування в центрі міста на Подолі, згадується довготривалий скандал навколо клубу «РА». Погодьтеся, важко оминути той факт, що в приміщенні театру опери і балету для дітей та юнацтва ще з 2004 року розміщувався сумнозвісний нічний заклад Клуб «РА», який з 2006 року став належати приватній особі. Так, так. Нічний клуб з усіма традиційними атрибутами – алкоголь, стриптиз, казино та інше, – працював довгий час в приміщенні культурно-мистецької установи для дітей.

Чим же закінчився скандал? – знову запитаєте ви. Це цікава і таємнича історія – пам’ятаєте, про Булгакова згадували? (не даремно ж події відбуваються на Подолі!) Ну що, готові?

По-перше, ніякого клубу Ра, чи, створеного на швидкоруч для захисту інтересів власників клубу арт-центру «Єгипет» немає в приміщенні театру по вул. Межигірська,2. Але (фокус-покус)! Він є по вул. Межигірська, 2а. Що правда літера «А» по вул. Межигірській з’явилась з поруху чиєїсь чарівної палички зовсім недавно і набага-а-а-ато пізніше заснування «фараонської» установи.

Але це ще не всі чудеса на Подолі.

Свідки, яким інколи доводилося спускатися в підвальне приміщення дивовижного закладу, розповідають не менш дивовижні речі: там все так, ніби гості залишили його не декілька років назад, а минулої ночі – чисті бокали, розгорнуті меню, блискучі рури для стриптизу, і всюди – ні пилинки. Фантастика та й годі!

Але це тільки на перший погляд.

Казино в театрі для дітей та юнацтва?

При бажанні, зовсім не важко знайти відчайдухів, які полюбляють розважатися забороненим в нашій країні чином – казино. Так от, ні для кого з них не секрет, що на Межигірській, 2… ой, перепрошую! – на Межигірській, 2а, – принаймні ще навесні минулого року, ночами працювало підпільне казино. Секретом це було, хіба що, для правоохоронних органів.

Десь в той самий проміжок часу було публічно перед телекамерами виконавчою службою зрізано замки, і представником https://kievcity.gov.ua/news/29562.html міської влади проголошено, що приміщення відтепер знову належить театру. Але досі, з незрозумілих причин, приміщення не використовується за призначенням, не зважаючи на постійну гостру потребу в додаткових репетиційних залах та технічних приміщеннях.

Залишається з’ясувати головне – з чийого ж такого високого «недогляду» стало можливим таке довгограюче «чудо» в центрі Києва, навіть не зважаючи на зміну злочинної влади в країні.

Це вже складніше. Не подумайте! – не з’ясувати складно, ні! Ми, на щастя, все ще живемо в Україні, де всі один одному друг, товариш, кум, сват чи, на крайній випадок, таксист. Складніше вимовити ім’я вголос і, тим більше, написати прізвище міністра-силовика, син якого під час війни то бере участь в перегонах без правил на дорогах Києва, то влаштовує загули на широку ногу, про які верещать на весь світ всі українські «фейсбучні» спільноти. Правда, безрезультатно, тобто без коментарів – не княже це діло звітувати перед холопами за княжого синка. Тому лукавити не буду – пересічній меломанці трохи лячно, особливо на тлі безкінечних інформаційних повідомлень про випадки переслідування учасників Майдану і розпочатих розслідувань щодо воїнів АТО.

Наївно сподіватися, що ця публікація, чи навіть з десяток подібних, може врятувати театр. Та все ж хочеться вірити в чудо, бо ми ж українці багато чудових речей здійснили за останні два роки! Інше питання, якою ціною… Тепер для сучасників реквієми класиків набрали набагато глибшого і трагічнішого звучання…

А що ж театр?

Попри всі війни за нерухомість, дивні маніпуляції департаменту культури з орендою приміщення і з призначенням директора, і не зважаючи на стресову моральну атмосферу, театр живе, працює, творить і радує свого глядача. Далі розробляються і втілюються концепції розвитку щодо виконання свого прямого завдання: доносити до дітей та юнацтва чарівні миті класичного мистецтва в академічному виконанні професійних українських артистів і музикантів, й все ще за доступною вартістю квитків.

Поряд з очевидним сумним майбутнім, яке ймовірно чекає на театр, це не може не викликати глибоку повагу.

Епілог

Нещодавно сталась і позитивна подія: Президент нарешті підписав Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури», відповідно до якого, зокрема,  всіх творчих працівників переводять на контракт, а директор – стає художнім керівником в одній особі. В цілому, для театрів – це добре. Чи це змінить ситуацію для Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва? Скажімо так: немає ніяких гарантій, що департамент культури міста знову не сприятиме тому, щоб театр очолив, тепер ще і як художній керівник, нинішній пан директор з незбагненним водійським досвідом та зі свіжоспеченим дипломом академії водного транспорту. Водночас з відсутністю будь-якого досвіду діяча мистецтва чи культури, погодьтеся, звучить як анекдот. Що правда не набагато сумніший ніж те, що така людина вже є директором театру, талановито й цілеспрямовано зводячи з розуму весь його колектив…

Ну що, кияни, запасаємось поп-корном чи все ж таки збережемо єдиний в Києві і в Східній Європі академічний театр опери і балету для дітей з яскравим, насиченим шедеврами світової класики і сучасного мистецтва репертуаром? Як на мене, українці, як і будь-яка європейська нація достойна того, щоб мати такі можливості для гармонійного, всебічного розвитку свого підростаючого покоління: балети  «Лебедине озеро», «Спляча красуня» і «Лускунчик» П.Чайковського, «Білосніжка та семеро гномів» Б.Павловського , «Майська ніч» Є.Станковича, «Бармалей та Айболить» Ю.Шевченка, «Ромео і Джульєтта» і «Петрик і вовк» С. Прокоф’єва, «Лялька. Нова історія Коппелії» Л.Деліба, опери М.Римського-Корсакова «Ніч перед Різдвом» і «Казка про царя Салтана», мюзикл «Пригоди Гекльберрі Фінна» Левка та Жанни Колодубів, а ще цікаві освітні програми для дітей «Музичні класики» та багато-багато іншого – очі розбігаються на яку виставу бігти (і це не згадуючи про «дорослі» вистави)!

Страшенно не хочеться, щоб ця історія закінчилась, як і життя великого Маестро, на «Lacrimosa dies illa» («слізний день»). І не знаю чим на разі реально можна допомогти  театру, замість якого в центрі міста вже дуже скоро може з’явитись казино або черговий рагульський супермаркет. Але впевнена, що активна позиція шанувальників академічного мистецтва, і збільшення глядачів – точно не завадить. Та й для самих юних глядачів, безперечно, відвідування театру буде надзвичайно захопливим і корисним. Тому закінчу свою невеселу оповідь оптимістичним закликом: «Відвідай виставу – врятуй музичний театр на Подолі!».

[/vc_column_text][vc_images_carousel images=”19998,19999,20000″ img_size=”full” autoplay=”yes” min_items=”1″ max_items=”1″][vc_column_text]

Олена Окрас, EMPR

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]