Організація медичної допомоги під час української Революції Гідності є унікальним феноменом громадської охорони здоров’я. Тим не менше, українська історія має аналоги медичній службі Євромайдану 2013-14 рр., якими були система медичного забезпечення Української Повстанської Армії та підпільної мережі Українського Червоного Хреста у 40-х рр. минулого століття.
У феноменах самоорганізації медичної допомоги в екстремальних умовах намагалась розібратись Марія Фенчин, студентка ІІ курсу Львівського національного медичного університету.
«Першого грудня в центрі столиці зібрався мільйон людей, і було вирішено, що Євромайдан залишається. Маючи досвід 2004 року (тоді там діяло понад 60 медичних пунктів), ми знали, що при такій кількості людей, комусь обов’язково знадобиться медична допомога. Протягом години ми все вирішили і повідомили, що організуємо медичну службу, аби люди знали, куди звертатися» – казав Олег Мусій, координатор медичної служби.
Серед учасників медичної служби Євромайдану були як кваліфіковані лікарі різних спеціальностей, так і студенти медичних вузів, лікарі – інтерни, медичні сестри, фельдшери, санітари, а також волонтери. Протягом двох тижнів з початку заснування медичної служби, було організовано роботу медпунктів, які розташувались у приміщенні КМДА, в Будинку Профспілок, в Жовтневому Палаці, додаткові медпункти створювались по мірі необхідності на Майдані Незалежності, на вулиці Інститутській та вулиці Грушевського, у Будинку Офіцерів, у Михайлівському Соборі та в Українському Домі. Також було створено аптечний склад поблизу Майдану Незалежності.
Потреби медичних пунктів в мирний період включати протизастудні, протикашлеві засоби, деконгестанти, нестероїдні протизапальні, противірусні препарати та антибіотики, хімічні грілки для рук та стоп, гірчичники тощо. Під час протистоянь (бойових дій) на Євромайдані медичні пункти мали потребу у хірургічних інструментах, шовних і перевязочних матеріалах, антисептиках, засобах індивідуального захисту (окулярах, касках, берушах, противогазах, респіраторах), знеболюючих засобах (для парентерального введення), інфузійних розчинах, кровозамінниках та місцевих анестетиках.
Під час фази мирного протесту на Євромайдані люди звертались до медичних пунктів найчастіше з приводу ГРВІ, пневмоній, фарингітів, ларингітів, обмороження, побутових травм (типу порізів, опіків тощо), зубного болю, радикулітів, головного болю, закрепів, загострення хронічних захворювань (найчастіше ШКТ), епілептичних нападів, стенокардії та гіпертонічних кризів. Протягом протистоянь та бойових дій на Євромайдані активістів доставляли з наступними найбільш поширеними пошкодженнями: осколково-рвано-забійні поранення (від гранат) нижніх кінцівок, кульові (проникаючі та непроникаючі) поранення голови, грудної клітки, шиї, живота; ураження очей (в тому числі масово – газами різної природи), ампутації кистей та її пальців, ЗЧМТ, переломи кісток різних локалізацій тощо.
Десять мобільних медичних груп функціонувало постійно. Забезпечувалась безперервна робота не менше, ніж трьох лікарів у кожному медичному пункті. Зміна тривала 12 годин, але лікарі часто працювали і значно довше. Найбільше медиків було з Києва та Львова -близько 80%, решта – з інших регіонів України і світу. До 20-го лютого, у зв’язку із збройними протистояннями мирного населення з працівниками правоохоронних органів, було сформовано багато хірургічних бригад, у Будинку профспілок облаштували хірургію на другому і третьому поверхах, а згодом і кабінет хірургії в Українському домі. Дотримувались всіх вимог хірургії, наскільки це було можливо.
Уляна Білоус, випускниця Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького:
«Він помер [Сергій Нігоян, прим. ред.]. Це була перша смерть, перша втрата Євромайдану. Багато людей тоді було в стані оглушення від вибухів гранат. Вони не об’єктивно оцінювали свій стан і все, що відбувається навколо, були збудженими. Відмовлялись від допомоги і постійно повторювали, що вони потрібні там – на полі бою».
«В деяких випадках ми робили ревізію ран і на десятий день після отримання травми і виймали звідти залишки гранат із некротичнозміненими тканинами».
«Ну і звісно, найбільшим трагічним і важким періодом, коли навіть спати було важко, був період 18 – 22 лютого 2014 р. Ситуація в хірургії була менш-більш спокійною. Тоді доводилось працювати із тими ж осколково-рваними ранами, переважно нижніх кінцівок та сідниць, контузійні стани, стани оглушення свідомості, отруєння парами газів…тощо. Поранених із кульовими пораненнями в Михайлівському соборі я особисто не бачила. Мабуть, їх не встигали донести до нас…бо поранення були смертельними…»
Ярина Куманська, випускниця Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького:
«Чого навчив Євромайдан ? Навчив як громадянина – йти туди, де твій народ, як медика-надавати невідкладну допомогу при багатьох патологічних станах. Порада: ставитися до пацієнтів так безкорисливо і співчутливо, як ставилися більшість медиків до хворих на Євромайдані».
Юрій Крук, дитячий хірург, м. Червоноград:
«Євромайдан показав якісно нові взаємини між людьми. Це такі якості як довіра один до одного, взаємопідтримка, готовність людей до самопожертви, готовність піти на смерть заради товариша, чи Батьківщини. Євромайдан вчив порядності, людськості, справедливості і давав можливість кожному проявити свої найкращі якості».
У 40-х роках ХХ століття творці Української Повстанської армії також формували і власні медичні служби. Їх прототипом став Український Червоний Хрест, що функціонував протягом 1918-1921 рр. В перші дні захоплення Гітлером українських територій у 1941 р., лікарі та громадські активісти відновили діяльність Українського Червоного Хреста та відкрили перший його відділ у Львові. Важливо відмітити, що основна роль в організації та роботі Українського Червоного Хреста відігравали жінки. Так, першою головою підпільного Українського Червоного Хреста у 1943 р. стала Катерина Зарицька, після неї до 1950 р. організацію очолювала Галина Дідик.
Робота медичної служби УПА та Українського Червоного Хреста була так тісно пов’язана, що неможливо провести чітко розмежування їхніх компетенцій. Основна відмінність полягала лише в тому, що в медичній службі УПА лікарі та медичний персонал підпорядковувались командирові сотні або куреня, в той час як працівники Українського Червоного Хреста, підпорядковувались керівникові Українського Червоного Хреста і не були військово підпорядковані командирам відділів.
Перший досвід Медична служба УПА отримала на Волині. Головою УЧХ у Рівному був Леонід Ступницький, У 1943 пост керівника перебрала Харитя Кононенко.
Перед пораненими воїнами УПА на міцний замок були закриті державні лікарні та їх хірургічні операційні через наявність там донощиків як із штату КДБ, так і серед лікарського обслуговуючого персоналу. Поступити до лікарні пораненому з УПА означало добровільно стати в’язнем КДБ, піти на тортури та допити і, зрештою, бути засудженим, позбавленим життя, чи, що було найпринизливішим, – стати донощиком того ж КДБ.
Саме тому, хірургічні операції пораненим воїнів УПА доводилося виконувати медикам у звичайних сільських хатинах, лісництвах, підземних криївках, в лісах і на полянах. Вони відбувались часто в антисанітарних умовах і без належного освітлення.
Міцну основу медичної служби УПА від початку до кінця боротьби становили ті українські лікарі, медики, студенти медичних інститутів, фельдшери, медичні сестри, санітарки, а також недипломовані лікарі, що були високоідейними, стійкими та мужніми борцями за волю Батьківщини. В критичних ситуаціях вони миттєво переключалися з делікатного медичного інструментарію на важкий автомат і часто гинули смертю героїв у боротьбі з ворогом.
Медична служба УПА також за потреби користувалася допомогою лікарів, які практикували в околицях. Поранених та хворих доставляли до лікарів в амбулаторію або вночі до їх приватних помешкань. Деколи лікарі відвідували поранених вояків УПА в лісових шпиталях чи провізорних санітарних приміщеннях. Про їх працю, крім невеликого кола довірених осіб ніхто не знав, тому сьогодні важко відтворити повний список їх імен.
Медична служба УПА, як правило, працювала в умовах великого браку хірургічного інструментарію, стерильного матеріалу для операцій, перев’язочного та шовного матеріалів, медикаментів, кровозамінників, за відсутності автоклава. Не було і клінічного, лабораторного та рентгенологічного обстеження, що є вкрай важливим для діагностики та лікування.
На поранених вояків УПА не розповсюджувались права та закон Охорони існуючих міжнародних конвенцій Червоного Хреста. Їх забирали у полон, застосовували тортури і часто розстрілювали на місцях виявлення.
Варто відмітити неабияку самопосвяту, мужність та відданість населення в переховуванні поранених та хворих повстанців, а також працівників медичної служби УПА.
Отже, як бачимо, у медичної служби УПА та медичної служби Євромайдану є спільні риси і спільні труднощі: мала кількість лікарів, важкі обставини, в яких проходила боротьба, тиск з боку держави. Проте, медична служба УПА мала нестачу ліків та санітарного матеріалу,тоді як медична служба Євромайдану мала надлишок ліків, проте недостатність середнього медичного персоналу.
Досвід медичної служби УПА, Українського Червоного Хреста та медичної служби Євромайдану показує, що добре організована медична служба важлива не лише тим, що надає допомогу хворим і пораненим, але і впливає на моральний стан, сповнює вірою та впевненістю в захищеності і належній медичній опіці навіть в умовах підпілля.
«Можливо, дехто з майбутніх критиків нашої боротьби засуджуватиме її, мовляв, забагато жертв вона потягла за собою. Та цим критикам я відповім коротко: свобода – це такий скарб, що навіть найбільші жертви – не завеликі» – Михайло Дяченко «Марко Боєслав».
Марія Фенчин спеціально для EMPR
Uliana Bilous, Zara Hanova приймали участь у підготовці даного матеріалу
